Демократія та лібералізм: виклики сучасності

  Нещодавно я брав участь в одному дискусійному клубі, і питання до обговорення було наступне - чи вважаєте ви демократію найкращою формою державного устрою для добробуту людей.
  І знаєте що ? Посеред демократичної європейської столиці більшість проголосувала, що ні - парадокс, і досить небезпечний...

Демократія за своєю суттю є лише формою обрання керівництва держави, а от наслідки політик реалізованих обраними лідерами можуть відрізнятися дуже сильно.

 Зокрема, люди справедливо зауважили вади демократій:

  - повільне прийняття рішень у системі через необхідність пошуку компромісу серед кількох політичних сил які мають співмірний рівень впливу, підтримки та ресурсів;
  - прийняття популярних в народі, але шкідливих або безтолкових рішень, які втім забезпечать переобрання в короткостроковій перспективі;
  - після обрання політики часто роблять будь-що, крім власне того що обіцяли людям заради перемоги на виборах;
  - маніпуляції свідомістю та емоціями довірливих людей через підконтрольні владним елітам медіа;
  - формальна можливість повністю проігнорувати думку меншості суспільтва( навіть якшо ця меншість 49.999%) і нав'язати будь-яке репресивне законодавство.

  Але, в той же час маємо памятати крилатий вираз - "Демократія, звичайно, погана форма правління, але нічого кращого люди поки що не вигадали":

  - Коли влада робить неприйнятні речі, то може втратити підтримку більшості суспільства, і тоді демократичний процес дає можливість мирної передачі влади - як через чисто електоральні механізми, так і через тиск масових протестів. Сам факт того що зміна державної системи можлива без насильства, є найбільшою перевагою.
  - Демократія забезпечує ротацію еліт, що зменшує ризик деградації як особистостей при владі, так і управлінської вертикалі в цілому, яка за відсутності змін проростає корупційними звязками.
  - Часто наводять аргументи на користь авторитарних систем по типу Китаю, мовляв, їхня командна та кадрова система часом значно ефективніша, в тому числі економічно.
  Однак жодна ефективність не варта кровопролиття, смерті та страждань, на яких вона там зазвичай заснована(криміналізація будь-якого непослуху, трудові табори типу Laogai & Laojiao, гулаги, кабальні регуляції праці, цифрова система соціального рейтингу, пропаганда тощо).
  - У демократіях же через те що політики до певної міри змушені зважати на думку масового виборця, найбільш загальноприйняті права і свободи людей зазвичай дотримуються.
  - Це створює для активних громадян умови для реалізації своїх ідей та створення горизонтальних структур в різних сферах суспільного життя. Але якщо люди пасивні, політики стають самовпевнені, а демократія легко скочується в авторитаризм навіть за умови формального дотримання виборчих процедур.

  Тому я б вважав за потрібне дискутувати не про те чи є демократія кращою формою, а як ми можемо вдосконалити її.

  Відносно простим є шлях реформування електоральної системи.
  На відміну від античності, більшість сучасних демократій грунтується на загальному рівному виборчому праві, шо забезпечує легітимність обраної влади, однак є головним мотиватором як до маніпуляцій суспільною думкою зі сторони влади, так і відсутності політичної волі керівників до необхідних але непопулярних змін. Марно сподіватись що усі виборці користуватимуться достовірною інформацією та логічними аргументами під час голосування, але пряме введення будь-якого цензу несе значні ризики зловживань як зі сторони влади, так і різних груп за інтересами.
   Тому найбільш оптимальним рішенням мені видається створення дублюючих інституцій із схожими повноваженнями (Верхня палата парламенту, віце-президент тощо) заснованих на певних меритократичних критеріях(за заслугами), наприклад через здачу певного відкритого екзамену - причому такий фільтр застосовуватиметься як для виборців так і для кандидатів. Така дублююча система може забезпечити баланс "серця" та "розуму" й запобігти настільки сильній вразливості демократій до емоційних гойдалок у суспільстві.
   Деякі демократії мають інститут довічних сенаторів(перів) тощо аби мати керівників незалежних від необхідності переобиратися, але цього недостатньо, бо також автоматично робить їх вразливими до деградації й корумпованості.
  Тож окремої уваги заслуговують зусилля деяких навчених гірким досвідом країн ввести часові обмеження на тривалість перебування на посадах у державній системі - не лише президента а й інших - прем'єра, парламентарів, тощо.

  Якщо ж суспільство має достатньо активних ініціативних громадян, готових брати відповідальність за своє життя, тут може прийти на допомогу лібералізм - той що класичний, а не лівацький сучасний.

  Лібералізм є ідеологія та тип державної політики, яка віддає пріорітет дотриманню індивідуальних прав і свобод людини над будь-якими іншими задачами.
  Що ж варто розуміти під правами? Є багато філософських концепцій. На мій погляд, права (як і обов'язки) є правилами взаємодії всередині людського суспільства, у яких впродовж історичного процесу воно втілило своє бачення свободи та відповідальності.
   У сучасному світі вони формалізуються та забезпечуються через державний апарат, в тому числі примус. Поза суспільством немає сенсу говорити про права чи обовязки - там діють лише закони природи( фізики, хімії, біології тощо).

  До найбільш фундаментальних прав я б відніс право людини жити й розпоряджатись власним тілом та плодами своєї праці в тій мірі, коли її дії об'єктивно не загрожують реалізації цього права іншими конкретними мирними людьми.
  Лише мозок(як жива нейронна мережа, створена природою) може віддавати команди тілу. Усі засоби примусу зводяться до спричинення певного типу страждань, але власне дія може бути виконана лише прямим вольовим зусиллям, що визначає суверенітет особистості, або ж принцип самовласності. Із права на плоди своєї праці виводиться також право приватної власності, тож отримуємо класичну тріаду прав: Життя, Свобода, та Власність.
  Більше про фундаментальні права можна почитати наприклад у Локка, "Другий трактат про правління". Інші права і обовязки часто визначають як елементи певного суспільного договору, от тільки ніхто й ніколи не підписував подібного договору, навпаки держави застосувують його до громадян автоматично...і якшо обмеження доступу до суспільних благ через невиконання обовязків можна виправдати, то порушення цих фундаментальних прав - аж ніяк, бо ж вони із цими обовязками не повязані. У результаті примус застосовуваний державою може бути законним, але не легітимним бо його мета суперечить природному стану речей.
  Альберто Бенегас Лінч також визначає лібералізм як «беззастережну повагу до життєвого проекту інших людей», як зазначив Мілей у своїй промові в Давосі.
  Окрім чисто морально-етичних аргументів на користь лібералізму, існують також утилітарні над якими зокрема працювали послідовники Чиказької(Фрідман) та Австрійської(Мізес та Хайек) шкіл економіки, які наголошують на тому що вільні індивіди найбільш повно реалізують свої здібності, здорова конкуренція між ними прискорює прогрес, і це все слугує на користь як індивідуальному так і суспільному добробуту, а делегування ухвалення більшості рішень та правил на локальний рівень сприяє повнішому використанню розподіленої інформації (згідно "Конституції свободи" Хайека).
  Центральні ж органи влади мало того що для реалізації обраної політики ігнорують думку меншості(принаймні в частині де компроміс неможливий), але й формують її на основі узагальнених даних які абстрагуються від локальних деталей(якщо формують взагалі добросовісно та керуючись логікою...).

  Як я згадував вище, навіть демократично обрана влада може керувати довільним чином, ведучи антиліберальу політику, ставлячи наприклад абстрактні ідеї колективного блага вище прав індивіда. Як правило, певні обмеження уряду ставить Конституція( якщо вона є), однак і там повноваження гілок влади прописані досить широко.
  Тож зважаючи на перелічені вади демократії, у Конституції варто було б явни визначити обмежене коло питань які законодавцям та урядовцям взагалі дозволено регулювати та забезпечувати ( в мирний час ) — за принципом "білого списку", щоб виключити втручання в інші сфери.
 Це зменшить:
  - потенціал застосування державного примусу та нав'язування людям чужих їм цінностей та правил;
  - шкоду від ухвалення помилкових ріщень;
  - кількість питань у яких треба шукати компроміс в масштабах країни;
  - державні витрати, а отже бюджет і потреби у значних податкових зборах;
  - грошові спокуси чиновників та кількість бажаючих взагалі керувати чисто заради відчуття влади.
 Іронічно, але авторитарні уряди часто складають такі «білі списки» дозволеного для громадян, але ніколи — для самих себе. Адже держава повинна служити суспільству, а не навпаки?

  До сфер які більш ефективно організовуються централізовано через державний апарат, та є критично необхідні для колективного добробуту, я б відніс в першу чергу:

  Військо - для оборони від зовнішніх загроз з боку інших держав
  Суди - для вирішення спорів та ізоляції агресорів
  Поліція - як апарат примусу до виконання національного та місцевого законодавства та рішень судів
  Базова освіта - навчання науково достовірним законам природи та суспільства
  Базова медицина - терміновий доступ до спеціалістів із загальними медичними знаннями
  Антимонопольні органи - держава як монополія на насильство має виправдовувати своє існування, балансуючи інші незалежні структури(корпорації, профсоюзи) які накопичили досить ресурсів аби ставати секторальними монополіями та зловживати ними на шкоду окремим людям.
  Це не є вичерпний список, але значна частина інших інституцій могла б за бажання створюватися громадами на місцях. Очевидно, що такий підхід іде в розріз з ідеями "соціальної держави" яка мала б піклуватися про людей у скрутному становищі, однак зараз ми бачимо що роздування таких держав загального добробуту призводить до удушення суспільства податками та регуляціями, якість державних послуг падає, а вартість зростає - і це врешті призведе до колапсу системи, на моє переконання. Піклуватися про нужденних має бути справою локальних громад, однак звісно суспільство має бути готове до самоорганізації для цього.

  Деякі філософи - лібертаріанці вважають за потрібне зменшити роль держави іще більше відповодячи їй лише роль "нічного сторожа"(Нозік) або замінивши її приватними охоронними кампаніями(Ротбард), але я прихильник поміркованого та поступового підходу до процесу зменшення державних функцій, який би грунтувався на ретельно проведених дослідженняха не прагненні до утопії,а також зважав би на поточну зовніщню обстановку та настрої в суспільстві. Цікава також ідея "скутого Левіафана", коли велика і сильна держава балансується великим і сильним громадянським суспільством, яке через власні інституції обмежує свавілля держави. Однак такий підхід означатиме це означає життя у постійній боротьбі за свободу, тож мені видається що ідея мінімальної держави більш оптимальна у довгостроковій перспективі.
  Окремого розгляду вартує ситуація коли вільне суспільство та держава стикається із агресією іншої держави(або у випадку міграційних процесів - організовних груп людей), що побудувана(і) на більш авторитарному світогляді і використовує усі доступні методи - як військові так і гібридні, культурні - для знищення цього вільного суспільства. Очевидно що для протидії необхідна значно більша кількість регуляцій та обмежень, але згадані вище фундаментальні права не повинні порушуватися в жодному разі. Держава має знаходити способи мотивувати людей знайти свою роль у спільній обороні у сфері в якій кожен буде найбльш ефективний, а не нівелювати саму ідею заради якої триває боротьба.